19 липня 2024

 Убивство Ірини Фаріон - яскравий приклад того, що владі глибоко начхати на мовне питання в Україні, бо влада за усі роки Незалежності жодного разу не була проукраїнською і такою нею не й сьогодні. У кожного своє сприйняття Ірини Дмитрівни - від захоплення до лютої ненависті. Але, якщо в Україні убивають людину, яка відстоювала в ній українську мову (так, вона була радикальною у своїх судженнях) - це тривожний сигнал для суспільства, частина якого й надалі сповідує мантру "какая разніца". Ми усі приречені допоки батьки розмовляють зі своїми дітьми російською, допоки діти дивляться мультфільми і фільми у перекладі московською мовою, допоки вчителі на перервах (і не тільки, окремі продовжують й викладати) спілкуються між собою і з дітьми кацапською говіркою, допоки на усякі марафони будуть запрошувати «хороших руськіх» чи влаштовувати їх шабаші (як то було у Львові), допоки поліція не буде накладати штрафи на тих, хто надалі белькоче мовою агресора на своєму робочому місці і уперто не виконує законів, живучи за принципом «мені ніякий закон – не указ», допоки … І не треба одягати, шановне панство (знаю, що частині ріднішим є слово «товаріщ») , вишиванок, у схемах яких закодована історія нашого народу, бо це не святковий наряд, це стрій, які носили справжні патріоти з вірою в майбутнє України і віддавали за неї своє життя, проливаючи багряну кров на родючу чорну землю. І не треба бити себе у груди, показне доводячи оточуючим, що ти справжній українець, але так сталося, що не говориш мовою держави, в якій живеш. І не треба зітхати «Що я можу вдіяти, це ж його вибір», коли хтось принципово галаганить  над вухом болотяним язиком. За мову треба боротися, її треба відстоювати, іноді жорстко і безкомпромісно. У голові кожного українця має прокинутись національна свідомість і визнання своєї ідентичності, а не те споживацьке «мені так добре» та невідомо ким вигадане «аби не гірше». Куди вже гірше, дорогі українці! Куди вже гірше!

Убивство Фаріон – це виклик для суспільства: або ми насправді єднаємося у боротьби з путінською наволоччю (особливо на мовному фронті), або уся наша боротьба (до певного часу, поки не прийдуть кацапи) буде майоріти жовто-блакитними прапорами над могилами тих, хто віддав за Україну найцінніше – своє життя.

Вічна пам'ять Ірині Дмитрівні! Жертовність тих, хто гине за святу справу, ніколи не буває марною.